Сьогодні начальник Головного управління Нацполіції у Чернігівській області Володимир Нідзельський разом з колегами привітав шановану ювілярку з Днем народження та вручив їй «Почесну відзнаку» Асоціації ветеранів МВС України.
Антоніна Павлівна Чекан – полковник у відставці, одна з небагатьох довгожителів-фронтовиків Другої світової.
Не зважаючи на те, що ювілярка народилася у росії (Саратівська область), її рідна мова – українська. Антоніна Павлівна осиротіла у 9 років: її батьки не пережили голодні 30-ті роки. З початком Другої світової війни Антоніна 19-річною пішла на фронт і в січні 1943 року потрапила під Сталінград. Закінчувала військову службу вже в Познані: була радисткою.
На війні Антоніна Павлівна познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром Івановичем. Коли Антоніна після війни повернулася додому, між ними зав’язалося листування. У Саратові жінка вирішила вступати до школи міліції. Набір був дуже жорстким і Антоніні повідомили, що вона не пройшла конкурс.
– Всі, хто не пройшов, роз’їхалися по домівках. А мені, сироті, нікуди було їхати. Шинель, що на мені, от і все моє майно. Я сказала комісії: «Нікуди не піду! Хочу вчитися!» І лишилась там, два тижні спала на сходах в коридорі на своїй шинелі. Все ж таки, вийшло по-моєму і мене зарахували! – згадує жінка-ветеран.
Антоніна Павлівна вивчилася на слідчу, вийшла заміж за Олександра і переїхала до нього на Чернігівщину. Працювала суддею Носівського району, прокурором Семенівського району. У 1964 році очолила виправну колонію №64, а з 1969-го по 1975 рік керувала жіночою виправною колонією №44. У 1975-му Антоніна Чекан пішла на пенсію у званні полковника внутрішньої служби.
Більшу частину свого життя ювілярка мешкає в Чернігові, в оточенні люблячої сім’ї: у неї дві дочки, четверо внучок та п’ятеро правнуків. Жінка зізнається, що абсолютно не очікувала на повномасштабне російське вторгнення. Їй вдруге довелося пережити обстріли, бомбардування, авіанальоти. Однак це її зовсім не злякало.
– Я і не думала виїжджати з Чернігова. Мені сто років, я стільки пережила, чого мені боятися? Якось під Сталінградом нам треба було дійти до свого підрозділу. Ми йшли, не зупиняючись, три дні і три ночі, по глибокому снігу. Мороз тоді сягав 40 градусів. Дійшли до своїх, перевдягнулися – і одразу на бойове завдання. Вважаю, що по життю мені щастить, бо вижила тоді і пережила бої за Чернігів, облогу міста. Головне, що завжди поруч зі мною сім’я, хороші душевні люди, колеги.
Попри всі труднощі, Антоніна Павлівна не втрачає оптимізму, інтересу до життя та завжди намагається бути в курсі справ правоохоронного відомства.
В столітній ювілей жінку привітало керівництво обласної поліції, колеги, друзі-ветерани. Іменинниці бажали міцного здоров’я, невичерпної енергії та бадьорості духу. А головне, скорішої перемоги та мирного неба!
Сектор комунікації
поліції Чернігівської області
