Цей життєвий принцип підполковника поліції Сергія Козаченка двічі за десять років мусив витримати жорсткі випробування, пов’язані з ризиком для життя офіцера та його рідних. Однак Сергій не скорився обставинам ані навесні 2014-го року, ані під час широкомасштабного вторгнення російських загарбників.

Сьогодні підполковник поліції Сергій Козаченко очолює відділення поліції №2 (селище Ріпки) Чернігівського райуправління поліції, розташоване неподалік Державного кордону України з республікою білорусь. Сюди його привів професійний шлях завдовжки у понад чверть століття.

Сергій пригадує, що професією правоохоронця цікавився ще змалку. Тож 1997-го року вступив до правового ліцею в рідному Луганську, і навчальну програму 10-11 класів школи опанував уже там. Наступним етапом стало навчання в Луганській академії внутрішніх справ та складання Присяги на вірність українському народові.

- Ще був живий мій дід, фронтовик Другої світової війни, то приходив на урочисте шикування. А вітаючи мене з Присягою, наказав пам’ятати найголовніше: що вона дається один раз на все життя. Це мені особливо добре пригадалося за 15 років, у 2014-му, коли мусив уночі виїздити з сім’єю з Луганська – саме через небажання стати зрадником, – ділиться спогадами Сергій Олександрович.

Перші десять років після випуску у 2003 році з вишу кар’єра молодого оперативника карного розшуку нічим принципово не відрізнялася від історій служби тисяч його колег. Все раптово змінилося після перемоги Революції Гідності. Злі галасливі мітинги з закликами приєднати Донбас до росії, чужі трикольорові прапори, сотні «місцевих шахтарів», які явно не орієнтувалися у місті, показне преклоніння вчорашніх «патріотів» перед путіним…

- На самісінькому початку це здавалося чимось несерйозним, вигаданим і короткочасним. Однак уже в квітні-травні 2014 року стало зрозуміло, наскільки далеко готові зайти ці люди. Мітингарі вже перетворилися на бойовиків, назвали свою зграю «народною міліцією», скрізь набудували блокпостів. На тих українських правоохоронців, що не зрадили, почали тиснути, аби йшли служити фейковій «республіці». І коли в кінці травня до мене додому приїхали кілька озброєних негідників з вимогою присягнути новому режиму – пообіцяв назавтра же з’явитися і все виконати. А вночі ми з дружиною і двома малими дітьми згребли найнеобхідніше, що змогли забрати легковиком – і виїхали до Сватового, – розповідає Сергій.

Під час «гарячої» фази гібридної війни росіян та їхніх місцевих посіпак на Донбасі проти України Сергій Козаченко разом з колегами несли службу в низці міст Луганщини. Переважно здійснювали стабілізаційні заходи у населених пунктах, щойно звільнених Силами оборони України, та надавали допомогу місцевому населенню. Привозили і роздавали гуманітарні вантажі, подекуди доставляли питну воду, надавали домедичну допомогу постраждалим від обстрілів цивільним та евакуювали їх у лікувальні заклади.

- Найважче було бачити страждання та загибель людей, особливо дітей, – пригадує поліцейський. – Люди без досвіду існування під обстрілами важко орієнтувалися в обстановці, спочатку не відрізняли «виходи» та «прильоти», не знали, як діяти. В цьому хаосі багато цивільних зазнавали поранень. Ще й вчасно отримати домедичну допомогу було проблемою. Тож правоохоронці мусили і роз’яснювати, і організовувати, і рятувати.

Після зниження активності бойових дій на Донбасі у 2015 році Сергій Козаченко повернувся до звичної службової діяльності. Доріс до начальника карного розшуку поліції Луганщини. На цій посаді він і зустрів нову російську навалу, цього разу широкомасштабну.

- Ранкова тривога 24 лютого 2022 року виявилася не навчальною, як ми спочатку подумали. Нам дали один день, вивезти родини подалі від фронту, в Дніпро, і повертатися до Сєвєродонецька. Більшість колег так само повернулися до своїх місць служби, у міста, про які чув кожен, а деякі лишилися тільки на карті – у Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, Попасну… Працювали 24/7, охороняли публічний порядок, протидіяли мародерству, допомагали цивільним. Доставляли гуманітарну допомогу в бомбосховища і підвали, де переховувались люди, вивозили поранених у найближчу лікарню – в Бахмут, бо інших лікарень вже не лишилося. Активно займалися евакуацією населення, разом з патрульними поліцейськими та рятувальниками ДСНС. Спочатку заповнювали евакуаційні потяги, а коли їхній рух став неможливим – вивозили автобусами, автівками, будь-яким транспортом, аби лиш врятувати.

Сергій з посмішкою згадує, як згодом йому телефонувало чимало евакуйованих цивільних. Перш за все – ті, кого довелося довго вмовляти чи вивозити ледь не силою. Люди з подивом казали, як душевно їх зустріли на новому місці, як розмістили та забезпечили усім необхідним. Дуже дякували поліцейським за безпеку – свою і дітей.

Після тривалої служби у прифронтових містах Сергія Козаченка перевели на прикордоння Чернігівщини. У грудня 2023 року офіцер очолив відділення поліції у селищі Ріпки Чернігівського райуправління поліції. Тут він із колегами відповідають за безпеку населення майже усієї смуги, що тягнеться вздовж кордону України з республікою білорусь.

Ріпкинщина теж встигла зазнати лиха від російських загарбників, хоча й тривала окупація тут недовго – трохи більше місяця, наприкінці лютого та у березні 2022 року.

- Приємно було дізнатися, що жоден ріпкинський поліцейський не перейшов на бік ворога. Всі лишилися вірними присязі, за наказом організовано виїхали та брали участь в обороні Чернігова від російської агресії. А після звільнення Ріпок повернулися до звичної праці, – каже Сергій Козаченко.

І більш того, додає офіцер: наскільки йому відомо, ніхто з цивільних ріпкинців також не підтримав окупантів. Одне одного – так, залюбки. Допомагали землякам, ділилися всім необхідним. Місцеві підприємства випікали хліб, розвозили продукти харчування та ліки тощо. Щодо загарбників же, навпаки, чимало людей вели партизанську війну. Псували ворожу техніку, а декілька вантажних «Уралів» узагалі викрали та сховали в лісових хащах. Після втечі росіян – передали на посилення українського війська. П’ятьох ріпкинців за такий опір росіяни вбили, каже Сергій.

У майбутнє підполковник поліції Козаченко дивиться з оптимізмом. З таким колективом та з таким місцевим населенням воно й не важко, каже він. Адже усі налаштовані на перемогу. І готові працювати заради цього, скільки буде потрібно.

Відділ комунікації
поліції Чернігівської області